Олександр Федорович Стоян працював в обласному центрі зайнятості з 28.11.1988 до 09.01. 2002 року, спершу начальником відділу, а з 01.08.1989 року – заступником директора Львівського ОЦЗ. Служба зайнятості була його останнім місцем праці, і, як стверджує дописувач, найскладнішим. Пропонуємо вашій увазі спогади ветерана.
«У період становлення служби одним із перших постало питання про ведення персональних карток осіб, котрі зверталися по допомогу у працевлаштуванні. А у нас ані комп’ютерів, ані спеціалістів, котрі б зналися на техніці. Саме тоді до нас приєднали центр профорієнтації молоді, який очолював Валентин Кусій. У них був комп’ютер, правда, найпростіша модель. У той час випала нам честь побувати у відрядженні у Гомелі (Білорусія). Заходимо у центр зайнятості, а там у кабінеті 3-4 комп’ютери, рядочком стоять персональні картки обліку клієнтів, все чин-чином. Аж завидки взяли…. Приїжджаємо додому і перше, що робимо, пишемо клопотання в облвиконком про виділення коштів для закупівлі 2 комп’ютерів, відповідь однозначна – лише один і порада готувати постанову обласної ради. Довелося ходити і збирати візи всіх начальників управлінь, причетних до фінансів.
А щодо спеціалістів нам рекомендували звернутися в Інститут економіки, де вже знали як використовувати новітню техніку. Домовляємося про зустріч з керівником Інституту економіки. У визначений час заходжу у кабінет і бачу п. Нудельмана, викладача, який свого часу нам, студентам-вечірникам, читав предмет «Електронні обчислювальні машини» (я закінчив НУ «Львівська політехніка», спеціальність – інженер-економіст). Кажу: «Я ваш колишній студент», називаю групу, розговорилися, пояснив проблему, він одразу підписав листа, порадив звернутися в облстатуправління (тоді його очолював п. Гук), щоб визначили його спеціалістів, котрі працювали в облстаті і змогли навчали наших фахівців працювати на комп’ютерах (між іншим, п. Нудельман згодом виїхав до Ізраїлю і був призначений там прем’єр-міністром). Таким чином ми переманили до служби зайнятості двох спеціалістів-комп’ютерників, котрі були прийняті у штат. А ще пригадую, що серед наших фахівців мали навички роботи на техніці симпатичні дівчатка Руслана Палій (нині – начальник відділу організації надання послуг роботодавцям ЛОЦЗ) і Оксана Бородавка (тепер Оксана Шолудько, котра обіймає посаду заступника начальника відділу статистики та прогнозування ЛОЦЗ).
Згадується, як у службі зайнятості впроваджували ведення справочинства українською мовою, замовляли відповідні бланки установи, як точилися довгі суперечки щодо виразу «громадські роботи», бо колеги з Києва пропонували тимчасову зайнятість назвати «суспільними роботами». Ще один яскравий спогад: якось у Києві провадилася колегія за участю Міністра праці. Разом з однодумцями – керівниками Івано-Франківської та Закарпатської служби –домовилися виступати українською мовою (тоді всі доповіді були російськомовними). На той час це була нечувана річ, тим паче у Києві. На нас після виступу дивилися як на диваків. І тільки через кілька літ у Державному центрі зайнятості почали писати листи, накази та інші директиви, а також готувати доповіді українською мовою. До слова, із 1990 року до осені 1995 року відповідно до штатного розкладу був лише один заступник директора ЛОЦЗ, а вже з 1995 – три.
У 1993 році я разом з групою колег побував у відрядженні в Німеччині, зокрема у Баварії. Те, що ми там побачили, вразило до глибини душі: столи спеціалістів обладнані комп’ютерами, на дверях у кабінети – таблички, кожному відвідувачу видається талон, на табло висвічується номер талона, і аж тоді особа прямує до фахівця. На мене завели картку шукача роботи, внесли до неї всі дані і – о диво! –мені, інженеру-економісту, знаходять роботу, кажуть, що можуть дати скерування! Уявіть, це у 1993-му році! Я вже не кажу про рівень життя, який був на той час у сусідній країні! І чи можна було тоді мріяти, що пройде кілька літ і наші центри зайнятості будуть комп’ютеризовані, а відвідувачам надаватимуться послуги за європейськими стандартами!
Ще кілька слів хотілося б сказати про ветеранів. А це – Михайло Вигринович (Яворів), Богдан Голич (Турка), Орест Малиновський (Золочів), Лідія Вербаускене (Мостиська), Світлана Гриценко (Старий Самбір), Роман Корецький (Миколаїв), Галина Чобіт (Броди), Іван Назаревич (Дрогобич), Анна Кормелюк (Радехів), Валентин Кусій (Львів). З приємністю згадую Оксану Іванчук, Василя Буртника, Романа Микитіва, Руслану Палій, Оксану Домарадзьку, Олега Рісного, Світлану Старичек, Ольгу Федик. Це вони творили історію служби, внесли значний вклад у її розвиток. Мені довелося працювати із чотирма директорами Львівського обласного центру зайнятості: Володимиром Костюком, Вадимом Агапітовим, Миколою Курбаном та Юрієм Туранським. На жаль, вони вже не з нами.
І останнє: за 43 роки і 10 місяців трудового стажу остання робота в обласній службі зайнятості була найбільш важливою та складною, ми інколи в порушення Кодексу Законів про працю в Україні трудилися 12 і більше годин, виходили на роботу у вихідні, бо знали чітко: це треба зробити! На жаль, я, як і інші ветерани служби, заробили мізерну пенсію. Але це вже інша тема!
З нагоди свята всіх працівників Львівської обласної служби зайнятості щиро вітаю з 30-річчям! Добра вам!
Олександр Стоян»