Її розповідь про останні тижні знайома мільйонам переселенців: авіаудари, страх, тривога, розпач, втеча… Жахливо довга дорога потягом до Західної України…
З героїнею цієї історії Оленою Докуніною спілкувалися телефоном. Приємний голос, гарна і грамотна українська. Харків’янка разом з сином-школярем декілька днів живе й офіційно працює у Львові. Прихисток отримали в одному із тутешніх готелів, куди їй за сприяння міської служби зайнятості вдалося працевлаштуватися покоївкою. Там безкоштовно орендує кімнату. Жінка пояснює, що в місті Лева відчувала себе в безпеці, проте після атаки на місцевий авіаційно-ремонтний завод, така впевненість похитнулася…
– Не могла сидіти без діла, – розповідає пані Олена. – Спершу зареєструвалася у Центрі підтримки внутрішньо переміщених осіб. Далі волонтери порадили звернутися на «гарячу лінію», де мене скерували до служби зайнятості, водночас шукала місце праці і в приватних оголошеннях, але безуспішно. За фахом я оператор комп’ютерного набору, проте таких вакансій у Львові нема. У міському центрі зайнятості спеціалісти дали телефони до багатьох фірм, проте до деяких підприємств не вдалося додзвонитися.
Як зізнається переселенка, для неї важливо було, аби працедавець забезпечив житлом. Така можливість з’явилася у готелі. Тому й вирішала пристати на цю пропозицію роботи. Задоволена й помешканням, точніше готельним номером. Син-школяр займається онлайн, адже є безоплатний інтернет. Проблема наразі знайома багатьом – на все бракує грошей. Хоча одяг і взуття є.
– Будь-яка робота, це вже добре. Великий плюс – тепла їжа, яку привозять волонтери. Дякуємо їм. А ще тут є укриття, тож щоразу, чуючи повітряну тривогу, ми спускаємося в підвал.
Щодо того, як їй живеться у Львові каже, що жителі нашого міста дуже привітні, усе пояснюють та розповідають до дрібниць.
Голос тремтить, коли співрозмовниця згадує своє звичне життя в рідному місті. У спогадах залишився непонівечений, а затишний і спокійний Харків: банальні та знайомі речі: вулиця, якою щоразу йшла на роботу, рідна домівка з усіма домашніми клопотами, спільні сімейні вечері, перегляд кінофільмів, плани на майбутнє…
– Хочу додому, – додає жінка. – Там залишився мій чоловік, старенька сусідка, що мешкає поверхом нижче. Так, наш будинок встояв, – каже випереджаючи моє запитання. – Планую вижити і повернутися до Харкова, додому.