Унікальна. Загартована і справжня. 128 окрема гірсько-штурмова «Закарпатська» бригада пройшла довгий шлях від рядової пост-радянської механізованої дивізії до одного з найпотужніших з’єднань Збройних сил України.
Її історію, як і багатьох інших бригад ЗСУ, умовно можна поділити на два етапи: до війни з російсько-окупаційними військами та під час неї.
На першому етапі, з 1991 року по 2014 рік, попри загальну тенденцію до зменшення боєздатності та нищення Збройних сил, бригада показала себе з найкращого боку, коли на Закарпаття прийшла «велика вода». Під час кількох повеней у 90-х та на початку 2000-х років особовий склад з’єднання неодноразово залучався до ліквідації наслідків стихійних лих. Особливо важкими були 1998 та 2001 рік. Тоді бригада надавала різносторонню допомогу для порятунку рідного краю: забезпечення мешканців Закарпаття гарячою їжею, евакуація, розчищення завалів, налагодження понтонних переправ, ремонт доріг тощо.
Неодноразово особовий склад бригади допомагав місцевим жителям під час потужних снігів, які паралізували Закарпаття. Тоді військовослужбовці залучалися до розчищення снігових завалів. Усе це дало можливість стабілізувати ситуацію в регіоні, відновити залізничне та автомобільне сполучення.
У цей період, а саме у 2000 році Указом президента бригада отримала почесне найменування «Закарпатська», яке залишається з нею до цього часу.
Не зайвим буде згадати і про участь військовослужбовців нашої бригади в миротворчих місіях. Ірак, Ліван, Сьєра Леоне та територія колишньої Югославії.
Проте, справжній бойовий досвід бригада отримала у 2014 році, коли підступний північний сусід спочатку анексував український Крим, а потім за допомогою численних терористів та колаборантів спробував відрізати наш Донбас.
Тоді, у перші місяці проведення АТО на схід вирушила батальйонно-тактична група нашої бригади, яка отримала хрещення вогнем на підходах та безпосередньо в боях за Луганський аеропорт.
Тоді, влітку 2014 року військовослужбовці нашої бригади разом із побратимами-десантниками пробивалися до заблокованих оборонців Луганського аеропорту, яких «крили» всіма можливими вогневими засобами, в тому числі: «Градами», «Смерчами», «Піонами».
Унаслідок серпневого наступу російських регулярних військ аеропорт повторно потрапив у оточення, будівлі аеропорту були вщент зруйновані російською артилерією, і на 146-й день українські захисники, знищивши злітну смугу летовища та прорвавши оточення, відійшли.
Там же, у Луганській області ми втратили свого першого побратима, коли 14 червня 2014 року на блокпосту «Сталінград» поблизу села Макарово був вбитий солдат Роланд Попович, гранатометник, 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону.
До кінця 2014 року частина бригади виконувала завдання в Луганській області, проте вже в серпні того року кілька підрозділів були залучені до виконання завдань на «Дебальцівському плацдармі», який у майбутньому стане місцем прояву справжнього героїзму бійців 128 ОГШБр, коли в надлюдських умовах, часто в меншості, наші військовослужбовці давали рішучу відсіч ворогу.
Так, уже з жовтня 2014 року військовослужбовці бригади беруть участь у запеклих боях у районі селища Рідкодуб, де беруть у полон російського «морського піхотинця».
Але справжнє пекло війни для бійців бригади почалося взимку, коли російсько-окупаційні війська за будь-якої ціни вирішили взяти Дебальцівський плацдарм у кільце та влаштувати «котел». Не в останню чергу для того, щоб знищити позиції України на міжнародній арені, оскільки саме в той час велися переговори щодо других Мінських домовленостей.
Поки українські дипломати тримали свій бій за столами переговорів, наші бійці тримали свій за Дебальцеве. Так, 25 січня 2015 року відбувся бій біля села Санжарівка, де метою супротивника було розрізати оборону та встановити контроль над ділянкою траси М03 Артемівськ-Дебальцево. Пануюча «висота 307,9» дозволяла здійснювати контроль за територією, тож бої за неї були найзапеклішими. Тут загинули бійці 128 ОГПБр: Адальберт Ковач, Федір Лопацький, Володимир Питак, Андрій Капчур, Олександр Леврінц.
За два дні до цього, 23 січня запеклі бої були в кількох кілометрах від «Валєри» – на опорнику «Льоха», де також українські гірські-піхотинці проявили справжній героїзм фактично повністю знищивши колону ворога.
Однією із легендарних сторінок бригади є те, що під час боїв за Дебальцівський плацдарм наші бійці неодноразово захоплювали техніку ворога. Наприклад, танк Т-72. На початку лютого 2015 року бійці 128-ї бригади захопили під Дебальцеве російський танк, який понад тиждень «кошмарив» їх, обстрілюючи позиції.
І хоча наші гармаші вправні «танкокради», запам’яталися ворогу вони насамперед іншим - протистоянням натиску ворога, маючи сектор обстрілу у 270 градусів, а це унікальне явище в артилерійській практиці.
Артилеристи, вимушено йдучи всупереч рекомендаціям і правилам, які можна зустріти в підручниках з артилерії, вибудовували власні методи ведення війни. Тим не менше, нечисельній групі досвідчених офіцерів за короткий термін часу вдалось сформувати з вчорашніх піхотинців, десантників чи навіть моряків (а були й такі) професійний артилерійський кулак.
Проте, попри всі зусилля бригада була змушена залишити, Дебальцівський плацдарм. Уже 18-го лютого 128 ОГПБр у повному складі організовано вийшла з міста та його околиць із мінімальними втратами, не давши себе оточити.
Після тих легендарних боїв бригада виконувала завдання на Донецькому напрямку (с. Піски, околиці зруйнованого ДАПу), на Горлівському напрямку (м. Торецьк та його околиці, зокрема — Зайцево, де між позиціями наших оборонців та ворога були кілька десятків метрів) та на Докучаєвському напрямку (двічі).
Зараз у складі бригади перебуває: один окремий та два лінійних гірсько-штурмових батальйонів, мотопіхотний, танковий та окремий інженерно-саперний батальйони, потужна БРАГ та інші підрозділи.