Майже за 30 кілометрів від міста, у селі Коцурів, на землі працює мати ветерана. Сьогодні на її подвір’ї встановлюють нові теплиці, які вже незабаром розпочнуть наповнюватись зеленими пагонами. Вже влітку та восени тут збиратимуть врожаї огірків, які раніше у цій місцевості здавались дивиною.
Справді, іноді шлях до нової професії пролягає через глибоке коріння рослин у чорноземі і потребу врятувати свої думки від тривожної невідомості. Для Анжеліни Андрусенко історія створення власної справи розпочалась з вимушеного переїзду навесні 2022 року.
Втікаючи з окупованої Херсонщини, родина залишила за плечима все: дім на березі Дніпра і стабільність. Після нетривалого проживання на Вінниччині родина продовжила свій шлях до Львівщини: тут ж її зустрів старенький будинок у селі Коцурів та порожня ділянка, заросла бур’янами. І тоді, вже у 2023 році, син Анжеліни, Микола, поставив матір перед фактом: він іде на фронт.
Він прийшов до мене, сказав, аби я не плакала і не відмовляла його, що він вже має погодження та йде воювати. Тоді я зрозуміла, що треба чимось зайняти свою голову. На Херсонщині ми теж працювали на землі. Там тільки лінивий не займався городиною (усміхається). Тож і тут ми вирішили займатися фермерським господарством”, – розповідає Анжеліна.
Так на місці бур’янів почала проростати нова сімейна ферма – “На гачку – на ґаночку”. Анжеліна Андрусенко ділиться, що розпочинали вони власний агробізнес не просто з нуля, а навіть з мінуса. Евакуація залишила сім’ю з кредитами, проте досвід голодних днів в Олешках, де полиці магазинів спорожніли в перший же день війни, закарбував у пам’яті головне: земля – це життя.
“З першого року агробізнес не буває прибутковим. У нього треба декілька років вкладати, аби потім отримувати дохід. Тож не впевнена, чи я би раніше на таке наважилась. Але через ті можливості, яких у нас було небагато, і той досвід голодування, слава Богу недовготривалого, залишилось це усвідомлення, що в разі чого, будемо мати що їсти. Попри свою попередню роботу бухгалтером, я звикла до нової роботи швидше, ніж фізично моє тіло до неї звикло”, – ділиться власниця ферми.
Зрештою Анжеліна почала вивчати всі можливі грантові програми. Першим з них став державний кредит на трактор, адже на занедбаній ділянці в Коцурові лопатою багато не наробиш.
“Чоловік спершу ставився до всього скептично: “Та ну що ти робиш, то нічого не вийде з того”. Він казав, аби я в перший рік хоч би 50 кг огірків виростила. А я виростила десь 200 кг! (сміється). От його план переплюнула і зрозуміла, що все точно вийде! І от вже тонну огірків виростили”, – з гордістю зазначає Анжеліна.
Село Коцурів, де оселилась родина, лежить усього за 30 км від Львова, але Анжеліну досі дивує його відстороненість. Мальовничі краєвиди тут контрастують із рідким розкладом маршруток. Так-так, курсують вони лише тричі на день, тож графік мандрівок тут є дуже чітким, зазначає власниця ферми.
Більшість тутешніх ділянок належать дачникам, а великі агрохолдинги засівають паї соєю. Проте активність нових сусідів, які постійно метушилися на своїй землі, не залишилася непоміченою. Місцеві жителі, коли побачили запал родини Андрусенків, довірили їм ще дві ділянки.
“У перший рік ми вирощували в тепличках овочі, а коли нам дали ділянки – садили цибулю. Виростили її багато, але того року, на жаль, ціна була така, що її навіть вивезти було дорожче, ніж продати. У цьому році посадили часник, а на окремих ділянках – сидерати [природні добрива, – ред.], аби землю збагатити. До того у нас були такі маленькі теплички, а тепер також завдяки Українському ветеранському фонду ставимо велику екотеплицю – таку вже серйозну, у 4 метри висотою на весь город. Тепер буде не тонна огірків, а мінімум три!” – усміхається Анжеліна.
Пошук власної ніші привів сім’ю до ідеї, яка поки що є рідкістю для українського фермерства, – переробки овочів. Зокрема, Анжеліну зацікавила ферментація часнику. Це складний технологічний процес, який перетворює звичний пекучий овоч на делікатес із солодкувато-карамельним присмаком.
“Ця ніша відкрита і наразі невідома українцям. Мало хто знає, що таке ферментований часник. Його ще потрібно рекламувати, дегустації проводити, розповідати, що він смакує з в'яленими помідорами. Так, то ми ще і томати такі готуємо… А ферментований часник – це і смачно, і корисно. Його і дітям можна їсти. Та й усім, хто хоче щось новеньке спробувати”, – каже Анжеліна.
Проте за кожною банкою в’ялених томатів чи кілограмом огірків стоїть виснажлива праця. Анжеліна відверто зізнається: починати все з нуля, ще й після пережитого в окупації, – виклик не з легких. Без залучення грантів та зовнішньої підтримки збудувати великий бізнес було би неможливо, каже фермерка.
“Мені важко всіх згадати, я веду список усіх донорів і кожному з них я вдячна. І йдеться не тільки про грошову підтримку та навчання, але й просто про комунікацію. Наприклад, у соціальних мережах я завжди була “повний нуль”, та й загалом ставилась до них з неохотою. Коли я була підприємцем-бухгалтером, мені було достатньо“сарафанного радіо”. А зараз вже розумію, що треба їх вести, бо, як то кажуть, бізнес без соцмереж – то не бізнес”, – додає фермерка.
Із соціальними мережами ферми “На гачку – на Ґаночку” Анжеліні допоміг ветеран Сергій Жуковський, із яким вони разом були на проєкті “Поле можливостей”. Така підтримка спільноти стала для неї важливішою за сухі розрахунки. Колишня бухгалтерка зізнається: якби вона на старті взялася прискіпливо рахувати всі ризики, то, мабуть, ніколи б не наважилася на власну агроферму.
“Треба просто зрозуміти, чи тобі треба займатися підприємництвом. Я просто така людина, що знаю: всі проблеми вирішуються! Треба просто сісти, розписати їх, скласти план і все вийде. Якщо у людини є підприємницький дух, то їй точно потрібно пробувати йти в цю сферу. Однозначно потрібно також спілкуватись з людьми, які вже це проходили, входити в оточення, яке тебе підтримує. Не заради грошей це потрібно робити. Бо до тих грошей, які ти отримуєш як гранти, тобі ще треба буде вкласти чимало, аби реалізувати таки цей бізнес. А от заради мрії – точно варто пробувати”, – додає Анжеліна.
Війна торкнулася кожної української сім’ї, проте для кожної вона обрала свій спосіб. Це тисячі історій, які, на перший погляд, здаються схожими через спільний біль, але кожна з них – це насправді унікальний шлях його подолання та віднайдення себе.
Але з чого часто починається шлях до перекваліфікації?
Історія успіху ветеранського бізнесу – це лише одна сторона медалі. За кожним реалізованим проєктом стоїть тривалий процес адаптації, навчання та пошуку ресурсів. Важливу роль у ньому відіграють команди центрів та організацій, які допомагають ветеранам та членам родин військових віднаходити свою нову професію, відкривати власну справу чи навіть просто пробувати щось нове.
Кейс-менеджерка Офісу підтримки родин військових Христина Босаковська поділилась із Гал-інфо, що робота над професійною підготовкою родин Захисників і Захисниць тут розпочалася з масштабного проєкту за підтримки Українського Жіночого Фонду, який охоплював курси перекваліфікації, бізнес-програми та Академію жіночого лідерства. З часом Офіс почав також формувати програми безпосередньо під запити жінок з родин військових та ветеранів. Так, після завершення 10-місячного грантового проєкту ініціатива не зупинилася, а трансформувалася у плідну співпрацю з Львівським центром професійно-технічної освіти на базі Центру зайнятості.
“Тоді я почала збирати запити самих жінок, що саме їх цікавить. Центр зайнятості проводить дуже багато навчань для родин військових, ветеранів, тож ми з ними почали співпрацювати. Вони надають інформацію про актуальні напрямки перекваліфікації, а я формую групи учасниць відповідно до попередньо зібраних запитів”, – розповіла Христина Босаковська.
За словами кейс-менеджерки, запит на перекваліфікацію серед жінок з родин військових та ветеранів залишається стабільно високим. Найбільш популярними є напрямки, які можна опанувати швидко, як-от за кілька тижнів. Серед них є, наприклад, курси масажу, перукарської справи, кондитерів, адміністраторів.
Особливе місце в переліку запитів займають і нетипові для жінок сфери. Наприклад, курс автодіагностики викликав справжній ажіотаж. Жінки пояснювали це необхідністю самостійно давати раду з автівкою, поки чоловік на фронті, або ж бажанням волонтерити та професійно переганяти транспорт для ЗСУ.
“Були дівчата, які мені казали: "Христя, мені дуже треба, бо я стою посеред дороги з волонтерською машиною і не знаю, що робити”. Так, соціальна допомога – це ще одна мотивація серед жінок. Були учасниці курсів, які йшли на курси масажу, щоб безплатно допомагати з реабілітацією ветеранам”, – ділиться кейс-менеджерка.
Найчастіше за підтримкою звертаються жінки віком близько 45 років. Для цієї аудиторії зміна професії може бути непростим етапом: маючи значний досвід у своїй сфері, складніше наважитися почати новий професійний шлях. Окремо варто враховувати, що внутрішньо переміщені особи через війну часто втратили не лише дім, а й стабільну роботу, що додатково ускладнює процес адаптації та перекваліфікації.
“Основна мотивація – необхідність заробляти кошти. Коли чоловік служить, загинув, є військовополоненим чи вважається зниклим безвісти, на жінку падає вся відповідальність за родину та дітей. Важко передбачити, що буде завтра, наскільки вона зможе бути економічно незалежною, враховуючи всі обставини довкола неї. Також із запитом щодо перекваліфікації часто до нас звертаються жінки після тривалого декрету або ті, кому важко морально перебувати вдома наодинці з хвилюваннями”, – зазначила Христина.
Звісно, окремо слід виділити і масштабний розвиток ветеранського бізнесу. Офіс підтримки родин військових індивідуально супроводжує тих, хто наважився розпочати власну справу. Зокрема, тут допомагають підібрати актуальні джерела фінансування, грантові програми та допоміжні ініціативи під конкретну ідею.
За словами Христини Босаковської, інформації про гранти у відкритому доступі, зокрема на порталі “Дія”, зараз є справді чимало. Проте родинам Захисників і Захисниць часто бракує не інструкцій, а саме живого спілкування та віри у власні сили.
“Багато кому справді хочеться йти до людини, з кимось поспілкуватись. Саме родинам військових потрібна спільнота, яка їх завжди може підтримати. Буває, що їм бракує впевненості в собі, вони сумніваються у своїх знаннях і вміннях. Тож часто під час навчання їм потрібна ця надійна підтримка. Адже завдяки цьому вони можуть відновити віру у власні сили та досягнути більшого”, – підсумувала Христина Босаковська.
За матеріалами ГАЛ-ІНФО