— Багато іноземних компаній прийшли в Україну 2004, 2006 року, і до кризи 2008-го. Розвивали напрямки, пов'язані з торгівлею, споживанням. Українці купували житло, іномарки. Тоді люди не соромилися витрачати. Однак виробництво не прогресувало. Пік явно ще чекає на нас, — каже 39-річний Роман Матис, керівник управління інвестиційної політики у Львівській обласній державній адміністрації.
Як різняться області за рівнем привабливості?
— Загалом — у всіх добрі умови. Деякі компанії розглядають з острахом схід країни через близькість до зони конфлікту. Але не завжди це стримувальний фактор. І в тих областях є ресурси, яких не мають західні.
Україна залучає капітал трьома чинниками. Доступні сировина, робоча сила й енергоресурс. Львівщина має ще четвертий — близькість до ЄС. У нас за минулі два роки з'явилися хороші зарплати.
Які підприємства ви запросили спершу?
— Великі. Перший проект — "Фуджікура" (японський виробник автокомпонентів і телекомунікаційних систем. — ГПУ). Будівництво їхнього першого в Україні заводу — такий великий і швидкий проект, що японці привезли директорів зі своїх 20 світових підприємств показати це. Від ідеї до запуску — 5,5 місяця.
Як я бачу цей напрям роботи. Треба йти до компаній, що 10–25 років тому відкрили підприємства на сході Європи — у Польщі, Румунії, Чехії, Словаччині. Вони зараз не нарощують там виробництво, бо за 20 років усе значно піднялося в ціні. Сировина подорожчала. Зарплата зросла. Але працівники пороз'їжджалися із цих країн по Європі — туди, де ще більше платять. Цим компаніям невигідно розширятися. А ми кажемо: хлопці, дивіться, що можна зробити поруч — за 200 чи 400 кілометрів. Усе, як у Румунії 20 років тому.
Вдається переконати?
— Так. Бо не вигадуємо нового, а йдемо чужими слідами. У нас мало часу. Мусимо вирішити питання безробіття серед низько- й некваліфікованих працівників за два-три роки. Коли створюємо 12 тисяч робочих місць, забезпечуємо працею некваліфікованих. Частина підучиться. В деяких працівників з'явиться можливість зростання всередині компанії. Просунуться в посадах.
А поки що наш козир — дешева робоча сила?
— Це шлях, який треба пройти. Наче сходами підніматися. Можна перестрибнути, але це не завжди добре закінчується для здоров'я.
Як ви шукаєте підприємства?
— Зараз робимо це найдешевшим способом. Мої працівники склали перелік тисяч компаній. Пишемо їм англійською листи: "Шановний директоре. Представляємо адміністрацію української області на кордоні з ЄС. У нас все чудово, за два роки відкрилися такі-то заводи. Оцініть можливість розміщення ваших потужностей у нас". Це — з гармати по горобцях, але розіслали майже чотири тисячі листів.
Звертаєтеся тільки до європейських компаній?
— Ні, в бізнесі такого нема. У нас є й азійські. Хоча в них інша ментальність і співпрацювати складніше. Однак з азіатами легше порозумітися через державні інституції. Їхнім чиновникам — із нашими. Якщо ти начальник — вони це визнають.
Мер Львова Андрій Садовий розвиває туризм у місті. Його ідея хибна?
— Мене як львів'янина дратують натовпи туристів. У центрі вже не відпочинеш. Але така друга сторона туризму. Всюди.
Львів подібний до Кракова за кількістю населення, територією, архітектурою. У них можна багато перейняти. Туристичний Краків розвинутий і в інших напрямках. Наша міська влада решту упустила.
Чи може Україна в чомусь бути першою, а не наздоганяти світ?
— Може. Для цього маємо проводити дослідження, розвивати розробки. "Фуджікура" співпрацює з університетом "Львівська Політехніка", який випускає інженерів. Японці фінансують лабораторію у цьому вузі, дарують електромобіль, який студенти розбирають. Вони на практиці бачать, як і що з ним робити. Ті навички зможуть розширювати. Почнуть думати, що спростити, як розвинути.
Які рецепти успіху спрацюють незалежно від області, регіону?
— Бізнесу треба не заважати. Від держави йому потрібні зрозумілі правила гри. Здоровий підхід до оподаткування. Бізнес готовий платити податки. Тим паче — закордонний інвестор. На знижки в магазинах ідуть не лише бідні люди. Тут той самий принцип. Якщо для привернення уваги треба щось послабити на рік-два-три — зробіть це, заохотьте почати.
Успіх залучення інвестицій я вимірюю двома показниками — кількістю створених робочих місць і рівнем оплати праці. На перший рік поставили завдання, щоб працівники в цих компаніях отримували 200 євро (6800 грн. — ГПУ) на руки. Наприкінці 2016-го досягнули цього на більшості підприємств. На 2017 рік була ціль — 300 євро (10 200 грн. — ГПУ). Зараз у середньому десь так і виходить. Далі ставимо за мету — 400 і 500 євро. Тоді українці не їхатимуть за кордон.
Це спонукатиме й решту підприємств піднімати зарплати?
— Змушені будуть тягнутися. Деякі компанії пропонують харчування, довезення до роботи, автомати з напоями та їжею, турнік. Інші, щоб конкурувати, дають все це плюс медичну страховку. За ними тягнуться конкуренти — додають кілька тисяч на стоматологію.
54 підприємства та понад 12 тис. робочих місць створено 2016 року завдяки залученню інвестицій на Львівщині. Торік — 84 підприємства і понад 8 тис. робочих місць. Кожне таке у виробництві створює одне-два в суміжних галузях.
У команду набрав людей до 26 років
Роман Матис народився у Львові. Закінчив тамтешню комерційну академію. Володів рекламною агенцією.
2012 року об'єднав однодумців у спільноті "И так поймут!", що захищає права україномовних споживачів. Член Координаційної ради при Міністерстві культури з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України.
Координував комітет Майдану Львівщини.
2013 року став радником голови Самбора. Згодом — позаштатним радником голови обласної державної адміністрації з питань розвитку регіону та залучення інвестицій. Наприкінці 2015 року очолив новостворене управління інвестиційної політики у Львівській обласній державній адміністрації.
— Накидав голові області чорновий варіант стратегії розвитку Львівщини. Він відповів, що це класно. Тільки нема кому здійснювати — приходь і роби. Моя умова була така: кадрові питання за мною. Набрав 10 людей — юристів, економістів. 26 років — це стеля по віку, — каже Роман Матис.
Його дружина Наталія — економіст і бізнесмен. Доньці Ірмі 15 років. Синові Данилу — 17.