Світанок двадцять четвертого лютого в Олени Валентинівни, як і в багатьох українців, розпочався з тривожного повідомлення – війна… І допоки вона, жителька Маріуполя, вчителька математики, намагалася якось зібратися з думками, усвідомити рівень небезпеки, за вікном уже було чимало броньованої техніки та українських солдат.
– Наш будинок знаходився на окраїні Маріуполя, тому слугував своєрідною фортецею для військових, – розповідає жінка тремтячим від спогадів голосом. – У перший день широкомасштабної агресії нам довелося в лічені хвилини зібрати речі й перебратися жити до дочки в цілком протилежний район. Однак і й там не було безпечно: почалися масові обстріли, пожежі, димові завіси, висотні будинки від снарядів розвалювалися наче картонні коробки, залишаючи попіл, груди цегли, а ще – біль, гнів, розпач. У такий момент спрацьовує інстинкт самозбереження, тому одразу прийняли рішення: треба втікати подалі від війни, від розривів бомб, від смерті. Вирушили до Львова, оскільки тут мешкають родичі по маминій лінії, котрі власне й надали нам житло. Чи шкода було покидати рідне місто? У критичний час розум бере верх над емоціями, тому я намагалася тримати себе в руках й ще всіляко заспокоювати маму, котра розміняла дев’ятий десяток літ.
За словами Олени Валентинівни, залишатися на самоті зі своїми проблемами, жаліти себе й скаржитися на долю – це не в її правилах. Адже все життя присвятила школі, учням, котрим передавала свої знання, прищеплювала любов до точних наук, вчила логічно мислити, бачити причинно-наслідковий зв’язок. «Чітко розумію, що найкращий спосіб відволіктися від тяжких думок – це зайнятися чим корисним, – продовжує розмову Олена Валентинівна. – Тому, як тільки облаштувалися у Львові, відвідала Центр надання допомоги вимушено переміщеним українцям, що на вулиці Князя Романа. Спершу мені допомогли вирішити кілька юридичних питань, а потім і знайти роботу. Справа в тім, що в мене нема на руках трудової книжки, офіційно я не звільнена з роботи. Але спеціалісти міської служби зайнятості, котрі надають у «РадіоГараж» послуги переселенцям, підказали як розв’язати й цю проблему. Саме від них дізналася, що в притулку для дітей Служби у справах дітей ЛОДА є вакансія методиста. Після розмови із завідувачкою цієї установи прийняла її пропозицію працевлаштуватися за сумісництвом. Звісно, тут я радше виконую функції завуча, аніж вчителя. Але головне, що працюю в дружньому колективі, спілкуюся з дітворою, мені довірили дуже відповідальну й потрібну роботу, до того ж у непростий воєнний час. Хлопчики та дівчатка, що тимчасово перебувають у притулку, – різні. Багато з них мають скалічені долі, тому потребують розуміння, тепла, любові, іноді доброго слова, іноді – розради, бува й строгих пояснень. Завжди пам’ятаю, що це – наші діти, наше майбутнє, майбутнє України. За роботою забуваю всі поневіряння. Однак щемить і обливається кров’ю серце, коли бачу, як рашисти розтерзали моє рідне місто. Водночас щиро вдячна кожному і кожній, хто тут, на заході, зустрівся на моїй життєвій дорозі, допоміг словом і ділом, хтось порадою, хтось щирим співчуттям, хтось з роботою».
Львівський обласний центр зайнятості